Міт Новоросії: край реакційних утопій

 
 

Міт Новоросії: край реакційних утопій

http://espreso.tv/blogs/2015/02/19/mit_novorosiyi_kray_reakciynykh_utopiy



В ідеології донбаського сепаратизму маємо справу зі справжньою реакційною Утопією, віра в яку перевищує здоровий глузд і блокує здатність до критичного мислення

У розмовах, що точаться довкола так званої «Новоросії» — дивного конґломерату піратських республік, які утворилися на сході України протягом 2014 року, переважає думка про те, що це явище є витвором суто кремлівської ідеологічної лабораторії. Звісно, без російського впливу життєздатність ЛНР/ДНР могла опинитися під сумнівом, але звичайною інспірацією пояснити феномен новостворених республік буде надто поверхово. Адже він спирається на тривалі глибинні процеси, які відбувалися на сході України впродовж мало не всіх років незалежности України. Власне, іґнорування цих процесів веде до створення мітологеми на кшталт українофобського штампа про «австрійський Генштаб», який свого часу нібито «вигадав» Україну.

Її генеза

1991 року Донбас на референдумі підтримав проголошення незалежности України. Це безперечний факт: у Донецькій області за незалежність проголосувало 83,9% громадян, у Луганській області — 83,8%. Але мотивації мешканців Донбасу дуже відрізнялися від мотивацій решти українців. Жодних ідеалістичних сентиментів щодо створення власної держави вони не мали, їхній вибір мав суто матеріялістичне підґрунтя. Дослідник Гіроакі Куромія у праці «Свобода і терор у Донбасі» писав:

Лідери Народного Руху бачили, що шахтарі байдужі до їхніх ініціатив, і тому стали звати шахтарів «ковбасоїдами»: один шахтар колись сказав: «Нам однаково, якою мовою говорити, аби була ковбаса».

Той же дослідник наводить дуже типове висловлювання одного з очільників страйкового руху шахтарів початку кінця 1980-х:

Україна дуже багата. Вона має величезний потенціал. Представники Донбасу підтримають суверенність та незалежність України, якщо це буде економічно доцільне.

Це була пиха мешканців індустріяльного реґіону, який мав велике значення за Союзу, чимало стратегічних підприємств якого було підпорядковано безпосередньо Москві. У цих умовах відокремлення від імперії, що гинула, сприймали як можливість не ділитися з «братами» наслідками своєї праці й нарешті зажити «по-справжньому», використовуючи свій потенціял.

Але застаріла індустрія Донбасу, великою мірою дотаційна в рамках великого планового господарства, в умовах периферійного капіталізму виявилася неефективною, і її демонтували під час реформ 1990-х років. Варварські засоби, якими проводили деіндустріялізацію, призводили до того, що цілі міста залишалися без засобів для існування після закриття копалень чи заводів. Скажімо, у колишньому місці «шахтарської слави» Стаханові на Луганщині під час реструктуризації вугільної галузі закрили всі шахти. Внаслідок безробіття Донбас вкрився мережею нелеґального вуглевидобутку — так званих «копанок», які працюють під кримінальним «дахом» і на яких відсутні будь-які цивілізовані умови праці.

Усе це викликало обурення та гнів мешканців Донбасу. А номенклатурна еліта Донбасу, яка саме збагачувалася на деіндустріялізації (кримінальна приватизація, розпилювання заводів на металобрухт, нецільове використання коштів, що їх виділяла держава на створення нових робочих місць), скеровувала цей соціяльний гнів на адресу України загалом, яка облудними гаслами буцімто заманила багатий Донбас у пастку й пустила по світу. Ця родова травма породила сумнозвісний міт про те, що депресивний Донбас усіх навколо «годує», а економічні негаразди є лише наслідком штучного експлуатування Донбасу.

Водночас місцева еліта на початку 1990-х років намагалася відгородитися від Росії, аби отримати доступ до привласнення колишньої «соціялістичної власности». Саме в неї були прекрасні стартові можливості для первинного накопичення капіталу. Росію, у якій відбувалися радикальні ринкові реформи, сприймали як загрозу всевладдю комуністичної номенклатури. Уже 1992 року в Донецьку встановилася влада «червоних директорів», які використовували початок приватизації на свою користь, маніпулюючи трудовими колективами. Уособленням цього процесу стала постать директора, згодом власника донецької шахти імені Засядька Юхима Звягільського, донині депутата Верховної Ради від Донеччини.

Наслідком цих процесів стало прагнення донбаських мешканців відгородитися від змін, які в їхніх реаліях сприймалися як синонім зубожіння та розпаду звичних цінностей. Реальність СРСР (та УРСР) почали сприймати як втрачений рай.

Ці два важливі компоненти: суто матеріялістичне сприйняття політичного та намагання відгородитися від змін, — були поштовхом до того, аби Донбас підтримав незалежність України, але одразу ж перетворив себе на суспільні гальма розвитку країни, адже ці мотивації були кардинально протилежні до мотивацій більшости населення країни, які керувались у своєму виборі певними ідеалістичними уявленнями й передовсім прагненням змін. Характерно, що 2013 року кількість противників незалежности України на Донбасі перевищила кількість її прихильників: згідно з опитуванням аґенції «Рейтинґ», свій вибір 1991 року повторили б лише 33% мешканців Луганщини та Донеччини проти 57% тих, хто вважає проголошення незалежности за історичну помилку.

Її ідеологія

Ідеологію донбаського сепаратизму дуже важко класифікувати у класичних політологічних термінах, бо тут є дивний синтез лівого і правого, шовінізму й «інтернаціоналізму». Етнічний націоналізм у Донбасі неможливий через специфіку формування місцевого населення — тут майже немає автохтонів, за часи промислового освоєння «дикого степу» тут утворився «плавильний котел» із представників різноманітних етносів.

Для Донбасу характерною була взаємодія українських та російських народних мас практично без участі гуманітарної інтелігенції. Елітні прошарки суспільства тут представляла переважно технічна інтелігенція. Взагалі у міжлюдських контактах величезну роль відігравали саме технологічні відносини, адже саме виробництво було головною ареною суспільних інтеракцій. Формувалося індустріальне суспільство без сегрегації за національними ознаками, але з сильними технократичними традиціями,

— пише провідний луганський соціолог Ілля Кононов у праці «Етнос. Цінності. Комунікація (Донбас в етнокультурних координатах України)».

Маркером місцевої ідентичности завжди була російська мова як засіб «міжнаціонального спілкування», тому будь-які спроби українізації реґіону сприймалися дуже болісно, як зазіхання на підвалини місцевого способу життя. Водночас масова свідомість дуже важко формулювала, у чому саме це зазіхання полягає. Цікаві дані надало з цього приводу соціологічне дослідження Київського міжнародного інституту соціології «Думки та погляди населення Південного Сходу України. Квітень 2014 року». Згідно з даними цього дослідження, 47% донеччан та 44,2% луганчан уважають, що Росія справедливо втручається у внутрішні справи України для захисту російськомовного населення. Це найвищі показники по всьому Південному Сходу. У той же час мешканці Донецької та Луганської областей визнають, що російськомовні громадяни не зазнають утисків в Україні — так уважають 60,8% луганчан та 57,2% донеччан.

Масова свідомість шукала певної зрозумілої ідентичности і не знаходила іншої її форми, ніж власне ототожнення з Радянським Союзом. Тривалий час, аж до 2004 року, свою політичну репрезентацію Донбас бачив у Комуністичній партії. Власне, Донбас сприймав себе як останній форпост УРСР.

Це визначало й специфічну форму ставлення до Росії. Проросійські організації, що утворилися на Донбасі від початку 1990-х, до недавнього часу були в досить марґіналізованому становищі, оскільки ідентифікувати себе з російським націоналізмом місцевий люд не міг. Водночас тяжіння до Москви як імперського центру було відчутно в усіх суспільних прошарках. Навіть місцева опозиційна меншість ідентифікувала себе радше з російським лібералізмом, аніж із українським проєктом. Найприйнятнішою альтернативою для Донбасу була реанімація у якомусь вигляді «союзу братніх народів». Саме в Луганській та Донецькій областях мешкає найбільша кількість прихильників об'єднання Росії та України в єдину державу — так уважають 15,9% луганчан та 12,4% донеччан. (За даними опитування КМІС 2014 року.)

Іще одна важлива риса донбаської ідентичности — це тяжіння до авторитарних тенденцій у суспільному житті. Місцевий устрій життя, в усьому пов'язаний із циклами великого виробництва, призвичаював до прагнення «сильної руки», яка наведе «порядок» і дасть щоденні ґарантії існування. У цих умовах демократію сприймали не інакше як хаос, вороже, експортоване із Заходу явище. Характерним для Донбасу є дисципліноване одностайне волевиявлення за політичну силу чи лідера, яка в цей час уособлювала ідею «твердої руки». Спочатку це були комуністи як реваншистська сила, що стояла на обороні ідеалів УРСР, потім ці сподівання було перенесено на Віктора Януковича та Партію реґіонів. Згідно з даними соціологічного опитування Центру Разумкова та фонду «Демократичні ініціятиви» (грудень 2013 року), на Донбасі рівень підтримки авторитарного способу правління становив 29% проти 36% прихильників демократичного устрою (для порівняння — 77% мешканців західних областей України підтримують демократію).

Дуже дивним ззовні виглядає синтез лівого і правого у політичній свідомості мешканців Донбасу. Прагнення «справедливого суспільства» спокійно співіснувало з крайньою лояльністю до місцевої бізнесово-номенклатурної еліти. Після придушення шахтарського страйкового руху середини 1990-х років жодних масштабних спроб громадянського спротиву на Донбасі більше не виникало. Свавілля великих власників та бюрократії, нищівний до будь-якої приватної ініціятиви рівень корупції мешканці Донбасу сприймали як іманентне зло, притаманне системі. Ідею самоорганізації було дискредитовано, волю «начальства» зведено до абсолюту. Саму ідею розбудови «справедливого» суспільства повністю було пов'язано із зовнішніми силами, з налагодженням життя «згори».Тому всі спроби низового спротиву таврували як марне або шкідливе баламутство.

Донецький інститут соціяльних досліджень та політичного аналізу, вивчаючи в середині нульових років ціннісні орієнтації мешканців Донбасу, дійшов висновків, що 37% населення Донбасу дотримуються радикально-патерналістичних поглядів: на їхню думку, держава має повністю брати на себе відповідальність за життя і добробут людини. Іще 45% респондентів дотримуються помірковано патерналістичних поглядів, у той час як лише 17% уважають самих себе відповідальними за власну долю та добробут родин.

На такому ціннісному тлі не дивно, що 2004 року мешканці Донбасу не змогли ідентифікувати себе з повсталим народом на Майдані чи взагалі усвідомити себе як суб'єкта змін, охоче сприймаючи провладний міт про «куплену» масовку. Місцеві проукраїнські та проевропейські сили, попри відчайдушний спротив, тонули в морі прихильників «єдиного правильного вибору». 2014 року історія повторилася в іще радикальнішому варіянті, штовхнувши місцеве населення в обійми сепаратистів, а згодом і російських інтервентів.

Її еліта

Велику роль у створенні донбаської ідеології відігравала місцева еліта — симбіоз старої компартійної номенклатури та криміналу. Ці кола мали великий вплив на формування всіх пострадянських еліт, але саме на Донбасі їхня влада набула дистильованого вигляду.

Офіційна політика донбаських еліт завзято продукувала ідеологічні химери, наприклад, дивовижний та аґресивний «антифашизм», який вбачав прояви фашизму абсолютно в усьому українському, а до його просування чомусь активно долучали російських шовіністів, або реґіональний «патріотизм Донбасу» як антитеза загальнодержавному громадянському патріотизмові. Скажімо, у Луганському реґіоні на пропаґанді ідей «русского мира» спеціялізувалася так звана «комсомольська група» в Партії реґіонів: голова парламентської фракції ПР Олександр Єфремов, керівник облради Валерій Голенко, колишній очільник облдержадміністрації Володимир Пристюк (усі за радянських часів обіймали керівні посади в місцевому обкомі комсомолу). Вони плекали й контролювали проросійський радикалізм протягом десяти років, щоб навесні 2014 року дати йому «зелене світло». У Донецьку знаковою постаттю антиукраїнського радикалізму був секретар міської ради, згодом народний депутат Микола Левченко. Автор сумнозвісної «мовної експертизи», яку він проголосив 2007 року на з'їзді Партії реґіонів:

Українська мова — мова фольклору. З наданням статусу державної російській мові необхідність говорити українською просто зникне. Це не мова науки. А російська мова — мова науки, мова цивілізації.

На розроблення та ідеологічне обслуговування цих химер виділяли бюджетні кошти, у цьому руслі працювали комунальні та більшість приватних медій. Скажімо, Луганська облрада ухвалила створення програми «Патріот Луганщини», яка протиставляла місцевий, донбаський патріотизм загальнонаціональному. Один із авторів програми, депутат облради Валерій Філіпов (до того ж ректор Луганської академії культури та мистецтв), відверто казав:

Ми не будемо змушувати наших школярів виконувати гімн України. Це, мені здається, тупиковий шлях. Я цього не розумію.

Натомість Філіпов пропонував у своїй програмі відродити радянську військову гру «Зірниця». На кошти тієї ж Луганської облради проводили «Антифашистські форуми», куди запрошували депутатів російської Держдуми штибу Константіна Затуліна, шовіністичну професуру та кремлівських політологів, на кшталт Сєрґея Маркова. 2013 року доходило до абсурду: коли Партія реґіонів офіційно підтримувала курс на евроінтеґрацію, чергове збіговисько «антифашистів» відбувалося під гаслом «В Европу без фашизму».

Усе це створювало певне пропаґандистське тло, яке підживлювало традиційні донбаські забобони і перетворювало місцевий люд на слухняний об'єкт маніпуляцій. Фактично ця політика еліти Донбасу створювала сліпу ситуацію — на тлі постійної ідеологічної накачки, спрямованої проти загальноукраїнського проєкту, проти інтеґрації до нього Донбасу, відхилення від «генеральної лінії» було можливе лише у ще реакційніший та ще українофобськіший бік.

Унаслідок цього сформувався похмурий інтелектуальний ландшафт: майже весь публічний дискурс узурпувала Партія реґіонів із її антизахідною, проросійською риторикою, а на марґінесі накопичували сили комуністи-сталіністи, російські чорносотенці та казацтво, прибічники конспірологічних теорій про рептилоїдів та всесвітню змову жидомасонів Ротшилдів.

Саме цей ландшафт вибухнув вулканом 2014 року під час так званої «русской весны», коли колишня офіційна ідеологія разом із розпадом ПР почала хитатися, а з андеґравнду на сцену полізли зовсім мракобісні та похмурі персонажі, які тепер і уособлюють офіційний дискурс «Новоросії».

Її мітологія

Мітологія Новоросії еклектична, що характерно для штучного «право-лівого» синтезу. Характерними прикладами такого синтезу є Націонал-більшовицька партія у Росії та «Братство» в Україні.

Безсумнівно, ґалерею героїв Новоросії очолюють два персонажі: Сталін і Путін. Власне, Путіна сприймають і подають як Сталіна сьогодення. В ідеологічних координатах ЛНР/ДНР ці постаті безперечно позитивні. Це сильні лідери, які, безжальні до внутрішнього ворога, протистоять Заходові й дбають про маленьку людину. У цих постатях уособлено одвічну донбаську мрію про справедливість, яка прийде згори, від могутньої держави-імперії.

Велику роль у внутрішній мітології відіграє і праворадикальна інтерпретація православ'я. Ісус Христос у межах цього погляду втрачає риси універсального рятівника людства і перетворюється на особливого «руського Бога», який благословляє на війну проти невірного світу західних «безбожників та збоченців».

Своє місце у пантеоні Донбасу зберігає й Лєнін як сакральний творець радянського проєкту «золотої доби Донбасу». Саме тому звістки про повалення пам'ятників Лєніну в Україні викликають особливе обурення у прибічників новоросійської ідеології.

Стрижнем, який поєднує всі ці різнорідні елементи у єдине ціле, є культ Великої Вітчизняної війни. Саме перемогу СРСР у війні сприймають за головний доказ правоти справи донбаського сепаратизму. Адже, в рамках місцевої ідеології, він протистоїть «фашистам», захищаючи цінності, за які «діди воювали». При цьому сама сутність подій Другої світової війни зазнає певної аберації: головним образом ворога стають уже не «німецько-фашистські» загарбники (серед сепаратистів можна виявити і прихильників Гітлера), а українські націоналісти, вороги СРСР та «русского мира». Саме з ними боровся Сталін у минулому, а Путін нині. А лінія фронту протистояння цим головним ворогам проходить саме через Донбас.

Власне, ззовні ці ідеологічні побудови можуть здатися суцільною маячнею та шизофренією, але зсередини донбаського міту всі ці елементи створюють логічний та міцний пазл, на якому ґрунтується цілком закрита система поглядів. Саме існування цієї примітивної, але чіпкої мітології (Христос-Лєнін-Сталін Путін, Перемога за нами!) зводить нанівець будь-які спроби успішної проукраїнської пропаґанди на Донбасі.

Існування Донбасу в такому стані дуже добре описує теорія антрополога Франца Боаса, згідно з якою одне й те ж суспільство може водночас існувати у різних хронологічних порядках: частина може існувати у постмодерному вимірі, частина — вгрузати у традиційні цінності. Донбас сьогодні — це дивна суміш із елементів радянського модерну й архаїчного суспільства, яка живе та розвивається за власними законами, десинхронізовано з іншою частиною українського суспільства. Це справжня уявлена спільнота, яка позиціонує себе як альтернативу українській нації. Дослідник Донбасу японський науковець Гіроакі Куромія у праці «Свобода і терор у Донбасі» писав:

І в географічному, і в символічному розумінні Донбас — окрема спільнота, така сама, як країна, місто чи село. Це простір, прикордоння, де внутрішнє прагнення свободи, дика експлуатація і щоденне насильство змагалися між собою за владу.

Сьогодні на прикладі «Новоросії» ми бачимо саме тріюмф щоденного насильства. В ідеології донбаського сепаратизму маємо справу зі справжньою реакційною Утопією, віра в яку перевищує здоровий глузд і блокує здатність до критичного мислення. Мешканці Донбасу, які покірно підпорядковуються абсурдним порядкам ЛНР та ДНР, — це не жертви стокгольмського синдрому, а люди, що перебувають у полоні вкрай небезпечного квазирелігійного психозу, есхатологічної мрії про «небесну Новоросію».

Замість висновків

Цей нарис донбаських ідей і мітів може комусь здатися надто похмурим, комусь — надто поверховим, а для когось він, навпаки, легко впишеться в чорно-білий світ протистояння ельфійської України і донбаського Мордору. Автор не ставив за мету ані згущувати барви, ані видавати бажане за дійсне. Але для того, щоб українське суспільство зрозуміло, із чим має справу, йому доведеться зазирнути у прірву, не забуваючи, що у цей час і прірва вдивлятиметься в нього.



Создан 20 фев 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
https://www.gismeteo.ua/weather-donetsk-5080/